На сайті:
На сайті 114 гостей та відсутні користувачі
Пам'яті колеги
…У Життя і Смерті свої неписані, незбагненні правила і закони.
Коли дооре свою ниву Життя? … коли стане на межі Смерть?
Коли біля урочистого портрета запалять небайдужі люди поминальну свічку… свічку жалоби…
Струк Ігор Михайлович, методист лабораторії управління та організації освіти Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, учитель французької мови Івано-Франківської спеціалізованої школи №1 з поглибленим вивченням англійської мови, відмінник народної освіти, вчитель-методист, компетентний освітянин, мудрий наставник, сумлінний, ініціативний працівник, Людина чесна, порядна, віддана улюбленій справі, добрий сім’янин, люблячий батько, турботливий дідусь…
Вічна йому пам’ять…
Він просто пішов, тихо і скромно, не попрощавшись, залишивши на столі записники, і папки, і ручки, покинув згорнуті файлові сторінки у комп’ютері з ідеями, які реалізовувати будуть уже інші. Він не знав про ту жахливу недугу, чи просто не хотів нікого турбувати невідворотністю, що стала сильнішою від Життя…
Рядки із пожовклих сторінок автобіографії: народився 16 квітня 1958 року в селі Радча Тисменицького району Івано-Франківської області в селянській родині. Закінчив Іваниківську середню школу Богородчанського району, працював у колгоспі. Згодом вступив на факультет іноземних мов Дрогобицького педагогічного інституту, після закінчення якого працював учителем французької мови, заступником директора з навчально-виховної роботи Гутівської восьмирічної школи. З червня 1985 року і до останніх днів життя трудився у Івано-Франківському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти спочатку методистом кабінету іноземних мов, згодом методистом інформаційно-аналітичного центру, в останній час – методистом лабораторії управління та організації освіти.
…І все… перегорнута остання сторінка написаного життєпису… А далі – тільки спогади і трепетна пам’ять про те, як влучно умів сказати, як по-дружньому міг порадити і зарадити, як щоразу спалахували теплом, любов’ю і гордістю очі, коли говорив про дружину чи доньку, чи внучку.
Палахкотить вогник його пам’яті і нашої скорботи, напружились у німій зажурі квіти, гіркотою сповзає віск…
Ми будемо пам’ятати, і згадувати, і молитись…
Коментарі